Флейти народів світу: бансурі, сякухаті, ней і сопілка
· Оновлено
Окрім оркестрової поперечної флейти, у багатьох народів є свої флейти. Розповімо про чотири — з Індії, Японії, Близького Сходу та України: як вони влаштовані і в якій музиці звучать. Про стилі гри на флейті — у статті «Різні стилі гри на флейті: класика, джаз та сучасна музика».
Бансурі — Індія
Бансурі — давня поперечна бамбукова флейта з Індійського субконтиненту. Вона звучить у багатьох народних піснях Індії, Шрі-Ланки та Непалу. Традиційно бансурі роблять з одного порожнистого стебла бамбука із сімома отворами для пальців; бувають і інструменти зі слонової кістки, скловолокна й металу. Шестидіркова бансурі охоплює дві з половиною октави. Довжина флейти — від 30 до 75 см, товщина — приблизно як великий палець, а звук залежить від розміру бамбука.
Схожу флейту зображували в буддійських, індуїстських і джайнських храмах — на розписах і рельєфах. Особливо часто вона трапляється на зображеннях бога Крішни.
Сякухаті — Японія
Сякухаті — японська поздовжня бамбукова флейта: в неї дмуть із торця. Нинішній варіант, фуке-сякухаті, склався в Японії в XVI столітті. Назва означає «1,8 сяку» — це розмір інструмента: сяку — старовинна міра довжини, близько 30,3 см. Середня довжина фуке-сякухаті — 54,5 см, отворів п’ять: чотири спереду й один ззаду. Стрій — мінорна пентатоніка. Окрім бамбука, сьогодні сякухаті роблять із пластику, ебоніту, алюмінію та твердих порід дерева.
У Середньовіччі на сякухаті грали ченці дзен-буддійської школи Фуке — комусо, «ченці порожнечі». Для них флейта була духовним інструментом: їхні п’єси, хонкйоку, йшли в ритмі дихання виконавця і вважалися не лише музикою, а й медитацією.
Ней — Близький Схід
Ней — поздовжня флейта, важлива для курдської, перської, турецької, єврейської, арабської та єгипетської традиційної музики; в деяких із цих традицій це єдиний духовий інструмент. На ньому грають понад 4500 років — від часів Стародавнього Єгипту. Ней роблять з порожнистої очеретини з п’ятьма-шістьма отворами для пальців і одним для великого пальця. Перський ней зазвичай шестидірковий, один отвір ззаду; в арабського й турецького — зазвичай сім: шість спереду й один ззаду. На арабському неї грають без мундштука, а на турецький іноді надягають мундштук з латуні, рогу чи пластику. Майстра гри на ньому називають нейзеном.
Сопілка — Україна
Сопілкою називають різні поздовжні флейти, на яких грають українські народні музиканти. Найчастіше це дудочка, традиційно з бузини чи калини, із шістьма-десятьма отворами. Це один із найдавніших інструментів: найранішу знайдену сопілку зробили з кістки мамонта ще в палеоліті. Її зображували в XI столітті — наприклад, на фресці Софійського собору в Києві. Спершу на сопілці грали пастухи й «троїсті музики», зокрема на весіллях; згадується вона і в «Лісовій пісні» Лесі Українки.
Коли 1967 року з’явилися інструменти з десятьма отворами, сопілка увійшла до системи музичної освіти України. Її взяли й естрадні виконавці — першим був фолк-рок-гурт «Кобза», пізніше — Руслана, «Гайдамаки», «Онука», «Казка». Сопілки звучать у фольклорних ансамблях, особливо в музиці гуцулів Карпат; вправний виконавець може наслідувати голоси птахів і комах.
З чого почати
Як розвивалася сама поперечна флейта, розповідаємо у статті «Історія флейти: від давнини до сьогодення». Наші педагоги мають вищу музичну освіту та досвід викладання, багато хто виступає на концертах сольно й у складі оркестру. Займатися можна з 7 років. Пробний урок коштує $8: він проходить індивідуально й триває 45 хвилин. Докладніше про курс — на сторінці «Флейта».